В Україні ще з радянських часів соціальні питання є "священною коровою". Вони вважаються критерієм якості економічної політики, крізь їх призму оцінюють діяльність урядів - на них хіба що не моляться.

При цьому, українці здебільшого вважають (загалом, справедливо) соціальні умови в країні поганими. Висновок, який вони з цього, зазвичай, роблять - Україна не є соціальною державою й не виділяє на соціальні питання достатньо ресурсів. Цей висновок є цілком хибним.

За рівнем частки соціальних видатків в економіці Україна випереджає більшість розвинених країн і наближається до найбільш соціально-орієнтованих з них. За рівнем же частки в економіці пенсійних видатків ми взагалі посідаємо одне з найперших місць в світі. В 2000-х ми нарощували пенсійні видатки темпами, в три рази вищими за інфляцію та майже в два рази вищими за темпи росту номінального ВВП.

То в чому ж причина поганих соціальних показників? Вона доволі банальна - низький рівень економічного розвитку. Наприклад, щоб підтримувати купівельну спроможність своїх соціальних видатків на рівні з українською, Мексиці та Турції достатньо витрачати в два рази меншу частку свого ВВП, аніж Україні.

Причому, саме постійна орієнтованість на соціальність і є однією з основниї причин економічної відсталості України. Світ не знає прикладів успішного швидкого економічного розвитку в соціальній державі - або соціальність, або швидкий розвиток. Нажаль, в Україні цього все ще не зрозуміли.