Криза Єврозони і Україна: патова залежність

Павло Кухта, для РЕ

Криза в Єврозоні буде тривати ще довго, тому що наявність євро не дозволяє постраждалим економікам периферії швидко відновити свою конкурентоспроможність за допомогою девальвації та повернутися до економічного росту.

Періодичні проблеми з фінансуванням держбюджетів країн периферії будуть призводити до загострень кризи та до складних умов на фінансових ринках.

Україна, залежна від зовнішнього фінансування й експортних доходів, вкрай уразлива до цього. Нашу країну чекає ще чимало струсів.

Криза в Єврозоні

Після введення євро наприкінці 90-х економіки Єврозони насолоджувалися прискореним ростом. Валютні ризики, що стримували до того потоки капіталу між країнами, зникли.

Інвестиції із країн-ядра, де запас заощаджень був великий, а прибутковості - низькі, а це в першу чергу була Німеччина, потекли до країни периферії - Іспанію, Ірландію, Португалію, Грецію й навіть Італію.

В результаті, активи цих останніх сильно виросли в ціні - держави й приватні компанії дешево позичали гроші на загальноєвропейських фінансових ринках, ціни на нерухомість росли як на дріжджах, також, як і ціни на місцеві цінні папери.

У той же час, більш конкурентоспроможні німецькі товари займали все більшу нішу на ринках країн периферії, витісняючи місцеве виробництво й роблячи економіки все більш залежними від імпорту.

У звичайній ситуації, коли в кожної країни є своя валюта, подібне було б неможливо. Зростання курсу валюти швидко зробило б товари країн-ядра менш конкурентоспроможними на інших ринках, а інвестиції за кордон - менш вигідними, адже інвестори втрачали б значну частину прибутку при поверненні отриманих доходів на батьківщину.

Однак Єврозона була скована наявністю євро. Через це, ситуація тільки ускладнювалася з часом. На ринках нерухомості Іспанії й Ірландії надулися спекулятивні бульбашки.

Грецькі політики, користуючись наявністю дешевого кредиту, змагалися в популістських заходах, щоб завоювати голоси звиклих до щедрості держави виборців. Насіння кризи були посіяні і вони рясно проросли.

Розбалансування фінансових рахунків країн Єврозони після створення євро. Німеччина перетворилася на основне джерело зовнішніх інвестицій для країн периферії, а потік німецького капіталу до цих країн досяг небачених до того розмірів.

2008 рік виявився переломним. Фінансова криза й сильна рецесія не просто висушили потік капіталу з ядра на периферію, а й призвели до його відтоку. Бульбашки на ринках нерухомості Іспанії та Ірландії луснули, залишаючи банки, будівельні компанії та населення цих країн по вуха в боргах, адже значна частина кредитів бралася під заставу нерухомості.

Уряд Греції раптово втратив можливість дешево фінансуватися на зовнішніх ринках. Меншою мірою, те ж відбулося й з урядом Португалії, а потім й Італії.

Пастка стиснулася. Перебуваючи в межах єдиної валюти, країни периферії виявилися позбавлені головного способу відновлення сучасних економік від кризи - девальвації й експортно-орієнтованого росту після неї.

Для цього потрібно покинути євро. Навіть чисто політичні наслідки такого кроку досить неприємні й змушували б європейських політиків цього уникати. Але є й більш серйозна проблема: величезні борги номіновані в єров і накопичені за останнє десятиліття.

Якщо країна-боржник вийде з євро, курс її нової валюти впаде, адже дисбаланси в зовнішній торгівлі нікуди не зникли. Падіння курсу призведе до того, що номінований у євро борг буде зростати, якщо його перерахувати в новій національній валюті.

А для дихаючих на ладан економік "периферії" подібне витримати неможливо, а, значить, дефолт із усіма його катастрофічними наслідками в цьому сценарії неминучий.

Периферія опинилася в підвішеному стані. З одного боку, неможливість девальвації прирікає її на затяжну економічну депресію. З іншої, вихід з євро й девальвація може призвести до катастрофи. Розв’язати цю дилему самостійно країни периферії не можуть. Їм необхідна допомога їх сусідів з ядра Єврозони.

Європейські уряди прийшли до наступного рішення: здійснити так звану "внутрішню девальвацію", тобто таке зниження заробітних плат, яке знову зробило б продукцію країн периферії конкурентоспроможною на світових ринках.

Цей шлях дуже складний. Заробітні плати, як правило, не дуже гнучкі, а в більшості країн соціал-демократичної Європи це ще більш вірно.

Знизити зарплату постійного працівника там дуже складно, що призвело до появи цілого прошарку працівників, які не мають із роботодавцем довгострокового постійного контракту, як правило, це молодь.

Саме ці працівники й страждають найбільше від безробіття: так, наприклад, безробіття серед молоді в Іспанії становить зараз близько 40%.

Однак, постійні працівники зберігають як свої робочі місця, так і свої заробітні плати, що створює величезні перешкоди на шляху "внутрішньої девальвації". Необхідні реформи ринку праці, які зробили б його більш ефективним і гнучким, але вони викликають протести населення й дратують електорат.

Стратегія "внутрішньої девальвації" сама по собі не вирішує всіх проблем. Зовнішні ринки запозичень однаково залишаються закритими для країн периферії, а, значить, їхні дефіцити бюджетів і виплати по боргових зобов'язаннях хтось повинен профінансувати.

Цю ношу беруть на себе країни-ядра, з їхніми програмами допомоги, і Європейський Центральний Банк. Останній купує держоблігації країн периферії та підтримує своїми програмами надання ліквідності їх банківські системи.

В обмін від периферії вимагають скорочення бюджетних видатків. Вважається, що тільки таким шляхом можна зупинити зростання їх державного боргу. Не всі експерти згодні з таким підходом.

Лауреат Нобелівської премії Пол Кругман не раз звертав увагу на те, що скорочення державних видатків в умовах економічної депресії часто призводить до скорочення ВВП у цілому.

Це, у свою чергу, зменшує доходи від оподатковування, а, значить, і доходи держбюджету. І, хоча видатки скорочені, дефіцит бюджету особливо не зменшується, тому що доходи теж упали.

Судячи з того, як систематично не виконуються встановлені європейськими урядами цілі по дефіцитах бюджетів країн периферії, саме в цю ситуацію й потрапила Єврозона.

Додатковим ускладнюючим фактором виступає незадоволення населення. Скорочення держвидатків призводить до урізання соціальної підтримки, звільнення державних службовців і загального зниження соціальних стандартів.

Це підштовхує електорат до голосування за політиків, які відмовилися б від виконання нав'язаних, фактично Німеччиною, програм. Як правило, подібними політиками є радикали. Наприклад, у Греції все більшою популярністю користуються крайні ліві партії.

Важко сказати, чи буде, у підсумку, успішною стратегія єврочиновників. Безсумнівно, що її виконання буде йти зі скрипом і з періодичними загостреннями кризи, викликаними як бюджетними проблемами, так і можливими політичними ескападами в країнах периферії.

А що ж Україна?

Україна, з економічної точки зору - проблемне місце на карті сучасної Європи. Наша країна має сильно негативний баланс поточного рахунку - близько 5.5% ВВП в 2011 році , а, значить, залежна від зовнішнього фінансування.

Слабким місцем є також дефіцит державного бюджету, для фінансування якого не вистачає внутрішніх ресурсів, що робить проблему залежності від зовнішнього фінансування ще більш серйозною.

Крім того, українська економіка, великою мірою, побудована навколо експорту, третина якого припадає на частку продукції чорної металургії й залізної руди. Ціни на них, як і у випадку багатьох інших сировинних і напівсировинних товарів, сильно реагують на зміни кон’юнктури світового ринку.

Остання, у свою чергу, безпосередньо пов'язана з економічним ростом у найбільших економіках світу, а найбільшою з них є Єврозона. Падіння цін на сировину погіршує умови торгівлі для України.

Ціни на нашу експортну продукцію падають, а на імпортну залишаються незмінними. Це збільшує й без того сильно негативний баланс торгівлі.

Кожний струс у проблемних країнах "периферії" різко підвищує рівень ризику на фінансових ринках. Коли ситуація стає слабкопрогнозованою, позичальники поводяться більш обережно і вимагають за свої кошти значно більший відсоток, ніж у нормальних умовах.

Для позичальників, що вже вважаються ризиковими, таких як Україна, або українські компанії, цей відсоток стає занадто високим. Фактично, єдиним зовнішнім джерелом фінансування для держбюджету виявляються інші країни, або міжнародні організації, у першу чергу, МВФ.

Приватний же сектор взагалі виявляється відрізаним від закордонного фінансування. І, хоча зовнішній борг держави становить в Україні відносно невеликі 20% від ВВП, сукупний показник, що враховує борги приватного сектору, перевищує 90% від ВВП. Відсікання від зовнішнього ринку жорстоко б'є по нашій країні.

Короткостроковий зовнішній борг України все ще залишається близький максимуму, якого він сягнув наприкінці 2008-го.

Щоб повною мірою оцінити потреби України в зовнішньому фінансуванні, можна глянути на оцінку видатків по обслуговуванню боргу на 2012-й рік.

Для держбюджету вони складуть близько 8 мільярдів доларів, банків - 12 мільярдів доларів, а компаній нефінансового сектору - 34 мільярди доларів. Разом 54 мільярди доларів - це близько 40% ВВП. І це тільки видатки на обслуговування, без врахування нових запозичень, попиту на валюту з боку населення та інше.

Оскільки періодичні струси в Єврозоні й не думають припинятися, а криза там має затяжний характер, усім нам слід звикнути до певної нестабільності.

Ймовірність того, що в найближчі 10 років ми знову зазнаємо стійкого й сильного економічного росту, аналогічного росту в на початку минулого десятиліття, дуже низька.

Проте, ймовірність чергового струсу на кшталт того, що відбувся в 2009-му цілком відчутна. Будемо сподіватися, що, якщо він все ж таки станеться, він не буде таким же сильним, як тоді.

Павло Кухта, econoblog.com.ua