Туреччина: розвиток не забезпечує демократію

В останні декілька років у столицях західних держав, особливо у Вашингтоні було дуже багато оптимізму з приводу Турецької демократії, розвиток якої відбувався завдяки прем’єр-міністру та лідеру партії "Реформ та розвитку" Реджепу Тайіпу Ердогану.

Ці оптимісти, і навіть ті, хто визнавали, що турецька демократія має свої недоліки, зазвичай є прибічниками теорії політичного науковця Сеймура Мартіна Ліпсета, який вважав, що чим більш успішною стає країна, тим більш демократичним - суспільство.

Туреччина стрімко і стабільно зростає протягом останніх 11 років, тому за цієї теорією – все що потрібно – це терпіння. За логікою, власний економічний успіх Ердогана мав покласти край його ж авторитарному стилю управління.

Але така теорія розвитку мала небагато успіху в поясненні становлення демократії в усьому світі. Дослідження автора, разом з Саймоном Джонсоном, Джеймсом Робінзоном та П'єром Ярдом показує, що країни, які ростуть швидше, не стають більш демократичними та не консолідують демократичні інститути, що вже існують.

Існує кілька випадків, коли рівень демократії швидко зростає, як у Південній Кореї чи на Тайвані. Але це відбувається не автоматично, а в результаті бойового політичного процесу – і набагато більш жорстким сутичкам між військовими та демонстрантами, профспілковими діячами і студентами.

Так само це має відношення і до протестів у Туреччині.

Ще до жорсткого придушення демонстрацій, переконання, що Туреччина була на шляху до становлення зрілої демократії та зразку до наслідування для іншої частини Близького Сходу – вже стало зникати.

Чим більше партія влади Ердогана зміцнювала владу, тим менш толерантним було ставлення до інакомислення. Судові установи втратили навіть ту малу незалежність, що мали раніше і безліч критиків уряду, від колишніх військових до журналістів сьогодні перебувають у в’язниці, не маючи змоги отримати справедливий розгляд справи.

За даними комітету із захисту журналістів, Туреччина вийшла на перше місце у світі за кількістю ув’язнених журналістів, випередивши Китай.

Але всередині партії влади майже не було критики дій прем’єр-міністра, за винятком хіба що докору з боку президента Абдулли Гюля.

Найбільша опозиційна партія, яка була створена батьком-засновником Турецької республіки Мустафою Кемалем Ататюрком, до сих пір, здається, живе минулим і зосереджується виключно на захисті націоналістичної та світської ідеології турецької держави.

Турецькі медіа як і раніше виглядають заляканими настільки, що навіть не повідомляють про те, що невеличкий протест проти нового торгівельного центру на місці одного з небагатьох парків, що залишилися у Стамбулі, перетворився на спонтанний масовий протест проти авторитарної політики Ердогана.

В той час, як CNN International веде прямий репортаж з площі Таксім, місцевий CNN Turk демонструє програму про пінгвінів.

Тим не менше, те що починалося як мирний протест декількох сот демонстрантів на площі Таксім, може бути визначальним для подальшого розвитку Турецької демократії, принаймні з двох причин.

По-перше, демократія не просто зайняла місце у передвиборчому бюлетені, особливо, коли вибір в ньому такий непривабливий та безальтернативний, яким він був в Туреччини.

Британська демократія досягла повноліття у 19 столітті частково завдяки вуличним протестам, які не тільки призвели до того, що держава дозволила голосувати безправним громадянам, але і до утворення Лейбористської партії, яка пропонувала нові можливості для громадян країни.

Велика кількість людей виходить на вулиці в декількох турецьких містах, навіть в умовах жорстких дій з боку поліції. Можливо, настає час коли турецька демократія може стати повнолітньою.

По-друге, існує реальний шанс, що ці протести, і політичні рухи, які вони зможуть породити, перевершать глибоко укорінені, але несвіжі політичні партії, створені за останні десятиліття.

По суті всі політичні сили в країні контролюються по суті Реджепом Тайіпом Ердоганом, з тих пір як в 1998 році він сказав: "В цій країни існує сегрегація чорних та білих турків. Ваш брат Тайіп належить до чорних турків".

В Туреччині ці терміни не мають нічого спільного з кольором шкіри. "Білі турки" є добре освіченими, багатими людьми, які вважають себе захисниками спадщини Ататюрка. Вони часто пов’язані з державною бюрократією, військовими чи великим бізнесом в крупних турецьких містах.

На всіх інших - "чорних турків" – "білі" дивляться зверхньо, як на неосвічений низький клас, через це опиняючись в полоні власного благочестя. Еліти, як правило, розглядають їх як селян, або тих, хто не в змозі позбутися своєї селянської спадщини.

Хоча турецькі військові періодично і використовують релігію як зброю в боротьбі проти лівих, особливо після військового перевороту 1980 року, з 1990-х років найбільш важким випробуванням для світських еліт було протистояння з релігійними консервативними партіям, які представляли "чорних турків".

В 1997 році відбулася спроба військового перевороту, організованого конкурентом партії "Реформи та розвиток" партією "Благоденства", яку тоді заборонив конституційний суд країни. Так само в 2007 році конституційний суд погрожував заборонити партію влади, оскільки її релігійний світогляд порушував конституцію Туреччини.

Особливу тривогу світської еліти викликало те, що дружина нового президента Абдулли Гюля носила хустку у публічних місцях, що було заборонено конституцією.

Але з 1997 року ця партія визначала турецьку політику. Військовий переворот не вдався, і партія "Реформ та розвитку" витримала виклик. Туреччина стала більш демократичною в тому сенсі, що більшість безправних тоді отримали повноцінні права.

Але ці кроки не дуже наблизили країну до ліберальної демократії. Навпаки, турецьке суспільство стало більш поляризованим між прихильникам світського православ’я та партії влади, яка під керівництвом Ердогана, використовувала всю повноту отриманої влади аби помститися військовим та світській еліті, а також іншим своїм критикам.

Протести цього тижня навряд чи призведуть до повалення режиму, або відставки прем’єр-міністра. Їхня цінність полягає в їхньому символізмі.

Раптом, виявилося, що існують різні групи людей, які виходять на вулиці з метою впливати не на податки, чи на будівництво торгівельного центру, а на всю турецьку політику.

Демонстранти не є ярими прихильниками опозиції, яка мріє повернути час назад, до світського православ’я, але вони висловлюють гостре невдоволення монополії партії "Реформ та розвитку" на владу.

Як і в Англії 19 століття, якщо урни для голосування не пропонують правильного вибору, демократія починає діяти напряму.

Небезпека в Туреччині полягає в тому, що прихильники партії влади будуть і далі використовувати ці події для поділу суспільства. Вони вже змальовують ці події як організовану спробу відібрати права в тих, хто нещодавно їх отримав. Демонстрантів описують як молодих жінок та чоловіків на вулицях, що займаються алкоголізмом та мародерством.

Існуючий курс має підтримку з боку турецьких ЗМІ, які, за рідкісним винятком, продовжують підтримувати політику партії. У короткостроковій перспективі, вони цілком можуть досягти успіху, поляризуючи турецьку політику та цементуючи владу в руках Ердогана.

Ці події поворотним моментом робить те, що значне невдоволення більшої частини турецького суспільства вийшло назовні, і навіть якщо турецька преса продовжуватиме ігнорувати його, знання про це невдоволення буде поширюватися.

Джин безповоротно випущений з пляшки. Так само і Турецька демократія тепер не зможе бути повернена всередину.

Дарон Асемоглу, професор економіки в Массачусетському технологічному інституті, є співавтором роботи "Економічні витоки диктатури і демократії" та "Чому нації програють: походження влади, багатства і бідності".



Коментарі

Додати коментар


Читайте у розділі

Перспективы мировой экономики во второй половине 2019 — первой половине 2020 года

Відео

Загрузка...

Тест-драйв

закрити
E-mail
Пароль
Також, ви можете авторизуватись через Facebook Facebook login

Якщо ви не зареєстровані, пройдіть цю просту процедуру.