З тіні "молодшого брата"

До моменту, коли Україна вчергове здобула незалежність у серпні 1991р., вона мала у своєму розпорядженні великі й авторитетні центри проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), а також серійного виробництва основних бойових танків і допоміжних броньованих машин на їх базі.

Це казенне підприємство "Харківське КБ з машинобудування ім. О.Морозова" (тут і далі наводяться сучасні назви і юридичний статус підприємств) і ДП "Завод ім. В.Малишева" (також харківський). Що ж до виробництва більш легких зразків броньованої техніки, то тут "традиційні компетенції" України були набагато скромніші. Лише ВАТ "Харківський тракторний завод ім. С.Орджонікідзе" випускав легкий багатоцільовий броньований транспортний засіб сімейства БТ-ЛБ – МТ-ЛБВМ. А виробництва найбільш затребуваних – колісних БТРів – в Україні станом на 1991р. просто не існувало.

Зважаючи на це, звістка про перемогу у серпні 2007р. в тендері щодо постачання Королівським збройним силам Тайланду 96-ти колісних БТРів, а також командно-штабних і допоміжних броньованих машин на їх базі, спільного продукту України і ОАЕ – бронетранспортера БТР-3Е1 Guardian – стала, звичайно, приємною несподіванкою.

До того часу не тільки серед людей, обізнаних у справах української бронетанкової промисловості, а й навіть серед тих "невиправних оптимістів за посадою", якими є чиновники, відповідальні за промислову політику України, від галузі вже давно перестали чекати якихось успіхів на зовнішньому ринку.

Але що, власне, було продано за $117 млн.? Похвалитися тут особливо нічим. Хоча розробники БТР-3 і заявляють, що незважаючи на зовнішню схожість із радянським БТР-80, українська машина є повністю оригінальною конструкцією.

Але насправді це зовсім не так. Хоча БТР-3 дуже відрізняється від БТР-80 і його вже не можна вважати простою модифікацією в лінійці колісних БТР, що тягнеться ще від БТР-60П без башти з відкритим корпусом, створеного 55 років тому – 1959р.

Проте, не можна його назвати й цілком оригінальною конструкцією. Швидше БТР-3 – це відчайдушна спроба отримати все можливе й неможливе з конструктивно-компонувальної схеми БТР-60ПБ/70/80/94 шляхом практично повного робочого переконструювання машини, але без зміни її загальної архітектури.

Тим часом, проблема БТР-3 полягає саме в цій "архітектурі". Сучасний бойовий бронетранспортер піхоти повинен мати двомісну броньовану башту, двигун у лобовій частині корпусу праворуч або ліворуч від водія і десантне відділення, де піхотинці мають можливість виходити через задні двері (завдяки чому під час виходу чи повторній посадці в машину на полі бою БТР своїм корпусом прикриває десант від вогню).

Однак тут БТР-3 успадкував всі недоліки своїх попередників. Його вежа ("бойовий модуль") – одномісна (БТР-3 , БТР-3У, БТР-3Е) або взагалі не розрахована на людину (БТР-3Е1 із бойовим модулем БМ-3М "Штурм"), але в будь-якому разі – керована однією особою.

За таких умов абсолютно неможливо ефективно використовувати комплекс озброєння, до складу якого входить автоматична гармата із двостороннім живленням, спарений кулемет, телекеровані ПТКР, автоматичний гранатомет і блок димових гранатометів.

В усіх модифікаціях Guardian також збережено вихід і посадку через бортові двері й моторно-трансмісійне відділення, що розташоване у кормі поруч із десантним. В разі пожежі машини військовослужбовці, що знаходяться всередині, просто можуть згоріти живцем.

Власне, всі перераховані недоліки і стали причиною того, що бронетранспортер так і не став тим, чим мав бути – бойовою одиницею берегової оборони ВМС ОАЕ. Переговори щодо поставки їм 90 штук БТР-3, а потім БТР-3П ("покращений") тривали, починаючи з 2001р. (сам БТР розроблявся з 2000р.). Причому в 2001–2005рр. солідні з погляду України ЗМІ та експертні структури щорічно повідомляли: "контракт у нас майже в кишені". Однак, потім це нічим не завершилося.

Також нічого не вийшло і із спроби запропонувати БТР-3П М'янмі (колишня Бірма). Хоча протягом двох років контракт на будівництво заводу з випуску майже 1000 одиниць бронетранспортерів у цій азійській країні також анонсувався як такий, що "підписали".

На практиці ж Бірма, насправді, придбала під майбутній "великий контракт" БТР-3, тільки не 1000, а 10 (2003р.), постачання яких мало не призвело до збитків. Але після ретельних випробувань пробної партії Guardian місцеві військові відмовилися мати з ними справу.

Була також спроба поставити БТР-3 (в модифікації БТР-3Е ) до Казахстану. Щоправда, тут на пільгових умовах запропонували не партію, а лише дві машини (поставлені 2005р.) для оціночних випробувань. Збитки від цього були, звичайно, меншими, але загальний результат не змінився. Після проведення оціночних випробувань Казахстан відмовився від подальшої закупівлі БТР-3Е.

Резонне запитання: чим у такому разі представникам КБ ім. О.Морозова та їхнім партнерам Adcom Manufacturing Company Limited WLL з Абу-Дабі (ОАЕ) вдалося переконати тайських військових, яких справедливо вважають найбільш компетентними у Південно-Східній Азії?
Логічних пояснень тут тільки два: "людський" (тобто корупційний) фактор і такі умови контракту, від яких просто неможливо було відмовитися.

Перше пояснення малоймовірне. Тайландська армія є одним із стовпів боротьби з корупцією у своїй країні. Вона не церемониться з цивільним урядом, якщо є хоч якийсь натяк на шахрайство. Після перевороту, втім, військовики вельми швидко повертаються до казарм, організовуючи цілком демократичні, за азійськими мірками, вибори.

Зрозуміло, така ідеалістична роль збройних сил Тайланду в "очищенні держави від скверни корупції" жодним чином не виключає наявності організованої і розгалуженої системи практично узаконеної корупції в самих збройних силах.

Ця обставина (характерна, втім, практично для будь-якої азійської та арабської країни), знайома кожному, хто хоч раз і хоча б побічно стикався на практиці з місцевими системами військових закупівель.

Однак, є істотні обмеження. У такій країні, як Тайланд, "корупційний фактор" може бути підставою для добору дорожчого виробу. Але аж ніяк не виробу, що не відповідає вимогам військовиків.

Тим більше, якщо він "конструктивно є не зовсім кондиційним". Отже, не може йтися про те, що українські бронетранспортери потрапили в Тайланд "через чорний хід". Хоча це й не означає, що "невиробничі витрати", пов'язані із задоволенням "священного права на бакшиш", не стали важливою складовою перемоги.

Успіх українських бронетранспортерів в Тайланді пов'язаний із двома обставинами. По-перше – дуже низька ціна як для контракту за формулою "купи й забудь". Тобто, коли вартість угоди включає витрати на всі глибокі форми технічного обслуговування придбаної техніки протягом усього гарантійного терміну експлуатації.

З цієї позиції найближчий конкурент українсько-еміратського БТР коштував майже вдвічі дорожче. Як повідомила тайландська газета Bangkok post, міністр оборони Таїланду Бунравда Сомтаса вважав, що вирішальним фактором вибору із дев'яти претендентів стала вартість БТР-3Е1.

Серед тих, хто жорстко лобіював замовлення, – Канада, континентальний Китай і Росія. Зокрема міністр зазначив, що "канадські машини (LAV III. – С.Г.) чудові, але українських ми змогли придбати вдвічі більше".

По-друге, цю партію БТР Тайланд купує для специфічних потреб. Техніку використовують контингенти збройних сил, які беруть участь у міжнародних миротворчих операціях. А також під час виконання військово-поліцейських функцій у власних містах.

Це є традиційною справою для тамтешньої армії. В обох випадках апріорі не передбачено ні серйозного суперника, ні серйозних втрат. Що ж до дій у міських умовах – то в урбанізованому ландшафті будь-яка хороша бойова броньована машина, наражаючись на сильний опір, стає труною для перевезення піхоти.

Тож під час тайського "бронетранспортерного тендеру" виникла неординарна ситуація: місцеві військові могли не замислюватися над тим, що придбані БТРи мають відповідати вимогам повномасштабних бойових дій.

А навпаки – зосередитися на таких питаннях, як фінансові умови контракту і експлуатаційна надійність. Отже, успіх, якого вдалося досягти в Тайланді влітку 2007-го і розвинути влітку 2011-го (коли Бангкок додатково замовив 121 од. БТР-3Е1 і бронемашин на їх базі на суму трохи більше ніж $140 млн.) – дуже приємна, але випадковість.

І з цієї ситуації треба було зробити правильні висновки та спрямувати отримані за контрактом кошти на доведення до кондиції вперше продемонстрованого влітку 2006р. БТР-4. В конструкції останнього вже немає "родимих ​​плям", які дісталися у спадок від сімейства БТР-60П.

Якщо б українська сторона неправильно оцінила досягнутий успіх і надалі розвивала конструкцію БТР-3 (хоча насправді, як ми бачили, удосконалювати машину просто неможливо), то відбулося б те ж саме, що й з пакистанським танковим контрактом. Тоді, як відомо, $648 млн. фактично пустили на вітер.

Тобто – на спроби домогтися підписання наступних "мега-контрактів" (турецького, грецького, малайзійського) на постачання нових основних бойових танків. Замість того, щоб використовувати чималі за українськими мірками кошти для реструктуризації галузі та переорієнтації її на виробництво більш легких бойових машин, як, наприклад, БТР-4. На щастя, цього разу такого не сталося.

Мабуть, висновки все ж було зроблено...
Утім, обмежений попит на БТР-3 існує й за межами Тайланду. За період з 2006-го до 2012рр. включно (дані за 2013р. ще офіційно не опубліковано) ці БТР, крім Тайланду, М'янми та Казахстану, придбали (загальною кількістю 65 од.) ще п'ять країн.

...Усупереч відомій приказці "Шанс стукає у двері тільки один раз", Україні випала друга несподівана удача – перший і другий тайландські бронетранспортерні контракти. І хоча вони не мають такого масштабного характеру, як відомий "великий пакистанський танковий контракт" (загальна сума близько $260 млн. проти близько $650 млн. відповідно), цих коштів виявилося достатньо, щоб, хоча й із запізненням більш ніж на 10 років, нарешті, створити національний БТР основного призначення. Він повністю (або принаймні – майже повністю) задовольняє сучасним концептуальним уявленням про таку машину.

При цьому створення такого БТР відбулося. І це також мало чимале значення для його ринкових перспектив. Адже спроби створення аналогічного бронетранспортера в Росії закінчилися провалом: програму створення БТР-90 було згорнуто через фактичну аеронетранспортабельність машини, що проектувалася із урахуванням габаритів вантажного відсіку так і не створеного важкого оперативно-стратегічного військово-транспортного літака Іл-106 (а також її високу вартість при застарілому компонуванні).

А "новий" бронетранспортер БТР-82/82А являє собою ще більш запізнілу, ніж розпочата в Україні спроба піти шляхом, який ще 2000-го намагалися обрати харків'яни з БТР-3. Їхньою метою було "вичавити все можливе й неможливе" з конструкції БТР-80.

В результаті МО Росії взагалі відмовилося на 2012 – 2016рр. від закупівель нової бронетехніки (у випадку з бронетранспортерами – в очікуванні результатів НДДКР за темами "Гільза" і "Бумеранг"). І видається, що під час підписання Києвом казахстанського бронетранспортерного контракту, відсутність пропозиції справді сучасного БТР з боку Росії зіграла вирішальну роль.

Але значний успіх України на ринку БТР ще не означає, що всі проблеми національного бронетанкопрому вирішено. І хоча ще передчасно говорити, що БТР-4 є невдалим, проте якість його виготовлення не витримує жодної критики, і це добре відомо.

Крім того, зворотним боком "контрактної медалі" стало те, що знову відкладено вирішення проблеми реструктуризації галузі. Хоча за суто людськими мірками зрозуміло: ніхто не хоче загострювати відносини на тлі успіхів.

Для цього більше підходить період невдач. Крім того, виконання іракського бронетранспортерного контракту наочно показало: як і майже 15 років тому, в часи "броньового" контракту з Йорданією, якість виготовлення української легкої бронетехніки залишається серйозною проблемою, яка може негативно вплинути на майбутнє того ж БТР-4.

Також не вдалося Україні протягом минулих років впоратися й з другим за значимістю завданням галузі – вийти з конкурентоспроможним продуктом на ринок легких бронеавтомобілів. Утім, українські "Хаммери", які у нас намагаються створити вже протягом десятиліття, – тема окремої розмови...

Українські колісні БТР основного призначення порівняно з основними конкуруючими зразками

Тип БТР

БТР БТР-94/Україна

БТР-3Е1/Україна

БТР-4Е/Україна

БТР- 82А /
Росія

АМV (варіант Rosomak ) /Фінляндія /
Польща

LAV III Kodiak /Канада*

Рік прийняття на озброєння

1999

2003

2011

2011

2005

1999

Колісна формула

8х8

8х8

8х8

8х8

8х8

8х8

Бойова маса

13,6

16,4

17,5-25,75

15,4

22

16,95

Екіпаж, чол.

3

3

3

3

3

3

Десант, чол.

7

6

8

7

8

7

Озброєння:

Автоматичні гармати, кількість х калібр (мм)

2х23

1х30

1х30

1х30

1х30

1х25

Кулемети, кількість х калібр (мм)

1х7,62

1х7,62

1х7,62

1х7,62

1х7,62

1х7,62,

1х5,56

Автоматичні гранатомети, кількість х калібр

-

1х30

1х30

-

-

-

ПУ ПТУР

-

2

2

-

-

-

Потужність двигуна, к.с.

300

326

500

300

490

350

Питома потужність, к.с.

22,1

19,9

28,6**

19,5

22,3

20,6

Максимальна швидкість, км / год (по шосе/на плаву)

85//н/д

85/8

110/10

100/9

100/10

99,7/не плавает

Запас ходу по шосе, км

800

600

690

600

800

500

* – на базі швейцарського БТР PIRANHA 3H 8х8
** – за мінімальної бойової маси



Коментарі

Додати коментар


Читайте у розділі

Відео

Загрузка...

Тест-драйв

закрити
E-mail
Пароль
Також, ви можете авторизуватись через Facebook Facebook login

Якщо ви не зареєстровані, пройдіть цю просту процедуру.