Літні кризи

Tweet

Європейська криза перебуває зараз на тому етапі, який розділяє відновлення і покращення від занепаду і смерті.

Якщо декілька тижнів назад фінансові аналітики і експерти казали, що залишилось лише декілька місяців для того, щоб врятувати Європу, останнім часом мова вже йде про лічені дні.

Літні кризи - не рідкість для європейської історії, і фінансової історії в цілому.

Насправді двадцяте століття відоме трьома літніми кризами, серйозність яких загострювалася кожен раз відсутністю крупних політичних рішень в період відпусток політиків.

Через два роки європейці відзначатимуть століття від дня вбивства ерцгерцога Франца Фердининда 28 червня 1914 року і подальшу "Липневу кризу", яка у серпні викликала Першу світову війну.

13 липня 1931 року обвалилася німецька банківська система. Перетворивши те, що раніше вважалося американським економічним спадом на всесвітню Велику Депресію.

У серпні 1971 року президент Річард Ніксон закріпив у Штатах фіксовану ціну на золото, що викликало всесвітнє хитання валют протягом десятиріччя.

Кожна з цих криз базувалась на технічних моментах, але також включала не менший спектр політичних проблем.

І у кожному випадку поєднання технічного і політичного спричиняло катастрофу.

У липні 1914 року дипломати намагалися виробити рішення, яке б дозволило імперії Габсбургів мати справу з транскордонним поліцейським розслідуванням, яке було не уникнути після теракту.

Політичні лідери в цей час думали про національне відродження і затвердження своєї влади.

У 1931 році фахівці були зайняті репараціями і військовими боргами, які дісталися в спадщину після Першої світової, і суттєвою заборгованістю приватного сектора.

Політики-популісти у більшості країн продовжували думати про національне відродження і затвердження своєї влади.

У 1971 році технічне питання стосувалося ролі долара у міжнародній валютній системі.

Але політиків інших країн непокоїло головуюче становище США у пост-військовому просторі.

Під час кожної з цих літніх криз вирішення лише технічної складової питання було б недостатнім для подолання проблеми.

Це так само стосується і сьогодення.

По суті, теперішня європейська криза - це точно таке саме поєднання елементів, кожен з яких вимагає свій тип вирішення.

З одного боку, складне поєднання національних фінансових криз і загальноєвропейські проблеми з банківським сектором вимагають всебічного і детального порятунку.

З іншого боку, починаючи з 1990х років існують проблеми політичного управління, як на національних рівнях, так і на рівні наднаціональних європейських інституцій.

Для вирішення технічної складової необхідно виробити деякий механізм, який би допоміг подолати існуючу заборгованість і попередив би надмірну заборгованість у майбутньому.

У 1790 році перший міністра США Олександр Гамільтон лихо вів переговори щодо подолання державних боргів на федеральному рівні.

Але у більшості штатів справи йшли погано на початку 19 століття. Тривали численні банкрутства, аж допоки не були прийняті поправки до конституції, що вимагали збалансування бюджетів.

ЄС необхідний власний фінансовий орган, який би змусив економічний і валютний європейський союз запрацювати.

Досить дивно, що митні збори у митному союзі досі регулюються на національних рівнях.

Гамільтон в основу своєї пропозиції поклав як раз федеральні мита.

Європеїзація частини податку на додану вартість стала б величезним кроком у боротьбі з масовими фальсифікаціями, які живить існуюча система.

Регулювання трудової діяльності так само є неповноцінним без загальних пенсій і пільг.

За сучасними законами, людина, яка п'ять років пропрацювала у Франції, п'ять - у Греції, а п'ять - у Німеччині, залишиться в результаті з маленькою купкою обмежених прав.

Через кризу вже збільшився ступінь такої міграції всередині Європи.

Але жодне рішення не врятує, допоки воно не буде сприйнято усією Європою, як країнами-кредиторами, так і країнами, що заборгували.

Не існує ніяких причин, чому конституційне рішення про обмеження боргу не має бути схвалено більшістю громадян, особливо тих країн-боржників, які зазнали економічних і політичних страждань через колишні марнотратні уряди.

Враження популізму створюється через те, що політичні діячі розробляють зовнішньо складні технічні рішення, яким не вистачає надійності.

Простіше кажучи, експертам потрібно перестати ставитися до європейських громадян як до неповних розуму.

Саме тому Європа потребує довготривалого оновлення конституції через нові угоди, а також відчуває гостру необхідність у термінових поправках.

Штовхання на фоні існуючих домовленостей виглядає не краще за старий рецепт - заперечувати величезні проблеми, що помітні кожному.

Громадськості можна вибачити її втому від подібного. Згадайте про позитивні речі, до яких може призвести криза.

16 червня 1940 року Уїнстон Черчілль запропонував створити франко-британський політичний союз після того, як німці увірвалися до Франції.

10 років потому канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер висунув ідею франко-німецького політичного союзу.

Зараз не вистачає саме такого сміливого рішення. У минулому війна, економічні труднощі і страждання змогли здружити нації.

Чи теперішньої кризи достатньо для того, щоб створити подібний ефект?

Чим більше буде страждати Європа, тим більше її народ буде розуміти правильність проведення реформ, а не сприймати їх як змагання у марності.

Джеймс Гарольд, професор з історії Прінстонського університету та Європейського інституту у Флоренції.

Переклад з англійської: "Реальна економіка"